Моя творчість

Калинка

Кажуть, в нас на Україні

         Колись давно жила дівчина.

         Лагідна була дитинка,

         Звали дівчинку Калинка.

         Всі любили її в селі:

         І дорослі, і малі.

         Дуже-дуже поважали,

         Бо велике серце мала.

         Квіти теж її любили,

         А вона все їх садила

         Під вікном, і на городі,

         Наче у вінку в господі.

         Кожен кущик не зів’яв,

         Хоч великий шлях долав.

         Бо Калинка наша мила

         Аж із лісу їх носила.

                   Раз, коли весна настала,

То Калинка забажала:

-         Дай до лісу ще схожу

Та фіалку посаджу.

Так Калинонька рішила

І до лісу поспішила.

Довгий і курний був шлях

Йти стомилась, просто жах.

-         Треба кущ тут посадити –

Люди зможуть відпочити.

В гущині росток дістала,

Край дороги прикопала,

Щоб була в росточка сила

З дому воду аж носила.

Поливала, доглядала

І калинка забуяла.

Подорожній раз ішов:

- Хоч би де я тінь знайшов?

Сонце палить, припікає

Уже силоньки немає.

Подорожній у тривозі

Бачить - кущик на дорозі.

Сів під нього відпочити,

Вітерець гойдає віти,

Пташка весело співає,

Сів, водичку попиває.

- Ой, спасибі тим рукам,

Що цей кущик посадили,

Й серцю доброму тому,

Що його отут зростило.

         Кущик, наче стрепенувся.

         Подорожній озирнувся -

         Білим цвітом кущ покрився.

         Хлопець краще придивився –

         Вмить з’явились ягодинки,

         Ну, неначе, намистинки.

         В кожній ягідці зернятко

         Заховалось, як дитятко.

         Подорожній не барився,

         До зернинки придивився:

-         Неначе сердечко зернина.

Дивиться – іде дівчина.

-         Отакі диви дива.

В руки те зерня взяла

- Звідки сердечко? – не знає,

А їй кущ відповідає:

- Це на згадку, що ти є

Й серце добреє твоє.

А, щоб люди пам’ятали

І тебе не забували,

То попрошу тебе я:

Подаруй своє ім’я.

Відтоді, щоб ви всі знали

Кущ калиною назвали.

Л.А. Писаренко, вчитель початкових класів Вовчоярівської ЗОШ І-ІІ ст.

ПРО НАС

- Друзі, як вам тут живеться

в хаті цій, що школою зветься?

- Та, нічого, скажем так…

Ми розкажем, от дива!

            - Можна тут в футбол пограти,

            в коридорі погасати,

            вчителя із ніг ізбити,

            а забуть перепросити.

На перерві покурити,

У вікно м’яча забити,

Можна в магазин сходити,

Там морозива купити

І прийти на пів урока…

            - Ви ж не учні, ви морока!

            - Це для вчителя морока

            Нас скликає, як сорока!

            - Де ви, дітки, що робить?

            І в директорську біжить.

- А директор?

- А директор, тільки вжик –

Ось такий скажу мужик.

В нього ж тачечка крутенька

Приїздить на ній частенько,

Нам привозить він смачненьке.

Перед нами ось так став

Цим усе він нам сказав.

            - О, так це ваш клас.

            - Підожди, ще завуч є у нас

            Така гарна і цікава

            Де іще знайдеш таку

            Походжає наче пава

            У біленькім піджачку.

Нас вона не зачіпає,

Вчительок перевіряє

Чи конспектики в них є?

Хто які знання дає?

Чи усі до нас привітні?

Де технології новітні?

            - Ще фізрук у школі є…

            - А, це той, що м’яч дає?

            - Так, але тут твердо знай:

            М’яч в грязюку не кидай

            Будеш м’ячик відмивати –

            Більше не захочеш грати.

- Ну, а в ігри можна грати,

танцювати і співати?

- О, організатор в нас мастак

І отак ось, і ось так,

Наче із журналу мод

Витинає свій флешмоб.

            - Значить, в школі можна жити?

            - Можна жити, не тужити.

Л.А. Писаренко, вчитель початкових класів Вовчоярівської ЗОШ І-ІІ ст.